їде в город зараз же, щоб завтра й натачанку привіз… Упряж де́ ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли, тільки черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич у Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?
Мартин. Не питай мене!… І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, клапоуха собако, чисто всього обпатраю!
Омелько. Ну й сердитий… Що то пан! (Пішов).
Мартин (один). І язик став, як кілок, і в роті пересохло!… А синок… синок… Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там пянствує… (Входе Омелько). Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?
Омелько. Письмоводитель станового приїхав, — питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?
Мартин. Зви! проси! Бачиш — дома, хиба тобі повилазило? (Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей). Палажко! письмоводитель приїхав… І-і! я й забув, що її нема! Марисю! пошли за матірю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчят, нехай дівчата печериць назбірають, у сметані насмажеш, та яєць звари у снятку і молока зпарь!… Нехай Омелько порося заколе… Та квас, квас щоб був, бо він раз-у-раз з похмілля… Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу — яке я бидло і яке теля мій син… (До дверей). А Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте — дорогий гостю!…
Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з именія Красовського, то наче пять котів вскочило у груди, і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!… Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе в острог посадить!… Нефодій Оси-
