Омелько. А хиба я знаю.
Мартин (бере його за груди). Не знаєш?
Омелько (на бік). Отже остатню свиту порве.
Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав уперед — гость важний приїде!
Омелько. То дозвольте коня взять.
Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло — тільки не муч мене.
Омелько. А якогож коня взять? Я візьму Рака… (Мартин бере його за комір, поверта до дверей і виводить). Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув).
Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би — жаль: давно служить і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився. (Виходить Марися й несе клунок). Куди це? Що це?
Марися. Треба прати сорочки то-що, багато набралося вже шмаття.
Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може ще й на річку підеш? Для чогож то я двох робітниць найняв?
Марися. Вони на городі копають, а яж що буду робить?
Мартин (на бік). Справді?… І сам не знаю, щоб вона робила, якуб їй роботу дворянську знайти… (До Марисі). Нічого не роби.
Марися. Та яж таки занудюсь без роботи, захворію.
Мартин. Глупство! Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки, та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька: а требаб присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продаєть ся…
Марися. Як собі хочете, а я єй-Богу без роботи не буду сидіть.
Мартин. Не смій мені, кажу! (На бік). Якуб їй роботу найти пристойну?… А! (До Марисі) Я тобі пяльця достану, будеш вишивать у пяльцях.
