Коли за вихідну точку для огляду національного й суспільного розвитку тернопільського міщанства взяти половину минулого (XIX) століття, то треба сказати, що в тому часі тернопільське міщанство представляло дуже сумний образ матеріяльного і духового занепаду.
Тернопільське міщанство, колись доволі численне і богате, що мало всякі дані стати рішаючим чинником міста у всіх міських тай національно-суспільних справах, яке в самому центрі міста або близько його мало величаві будівлі з великими городами-садами, яке було власником прекрасних хуторів, гаїв та розлогих урожайних ланів поза містом, не могло чи не зуміло відповідно опертися некорисним впливам міського життя; оно підупало морально, зубожіло матеріяльно, а виперте чужим — переважно жидівським — елементом з головних улиць міста на його періферії: за садки, рогачки, за потік Рудку, на болоння etc., стратило своє колишнє значіння, перейшло на дрібних рільників або ремісників та працювало безнадійно на хліб насущний, жиючи хиба тільки традицією про своїх гордих, богатих предків та сентиментально зберігаючи ще деякий час (про неділі і свята) останки своєї історичної міщанської ноші.
Невідрадно представлявся тоді стан українського тернопільського міщанства також під оглядом національної свідомости. Не найшов тут належного відгомону могутній голос „Русалки“ Маркіяна Шашкевича (з р. 1837.), не збудив тернопільського міщанства зі сну також
