нули на гільотині; він спокутував чужі гріхи — гріхи цілих поколінь хижаків, що висисали життьові соки з французького народу. Безперечно, він не був винний в їх злочинствах[1]. Але не можна сказати, щоб він не поділяв з ними зиску. Вказують, що він навіть просив у короля відкупу, як засобу покрити значні видатки на його досвіди. Хто бачив його прилади в Conservatoire des Arts et Métiers, той зрозуміє, які великі повинні буди бути ці видатки, і, розуміється не ми, вдячні нащадки, пригадаєм йому які-небудь сотні тисяч ліврів синекури, бо він їх з лихвою вернув Франції і людству. Але сучасники могли і не мати відповідної розважносте й почуття справедливости. В хвилину загального народнього нещастя, коли, здавалось, все валиться і грунт тікає з-під ніг, можна, розуміється, не вибачити, але зрозуміти те затемнення думки й почуття, яке рішило долю Лявуазьє. Зовсім инакше ми собі уявляємо справу Прістлі. Серед громадського спокою, якому ніщо не загрожує, друзі порядку й оборонці релігії нацьковують вулишню юрбу на найсмирнішу і найплохішу людину, вся вина якої полягала в тому, що вона думала не так, як думали тоді керуючі кляси[2]. Коли в Лявуазьє, через фатальне осліплення, бачили тільки гаданого грабіжника народнього добра і не бачили дійсно геніяльного вченого, то в Прістлі свідомо засуджували на мученську смерть мислителя — і тільки мислителя. Але досить уже цих тяжких картин втручання людських пристрастів в ясне царство науки. Спішімо скоріш від цих диких вибухів червоного, а, може, ще огиднішого білого терору до мирної Женеви.
Поруч з Сенеб'є і йому на зміну, уже на грані
- ↑ Відомо, що навіть в своїй діяльності, як одкупщик, Лявуазьє вживав корисних і гуманних заходів.
- ↑ Релігійні погляди Прістлі були схожі до тих, що їх через сто років знову висловлював Л. М. Толстой.
