Врешті всі обовязки, союзові присущі, хочбя тут про них і не згадалося, виконати обопільно й заховати ми повинні вічно. Так нам поможи Господи Боже і невинна Мука Господа Христа.
А по виконалю присяги поіменовані Й.М.П. Посли — Й.М. Пан Лукаш бльський Маршалок, Пап Адам Спитек Бжеський Стольник Повіту Пинського з Братією нашою на той час будучою, для більшого ґрунтовного забезпеченя Союзу пра печатках своїх руками власними підаисалися, обіцюючи, що те саме всі И.М. Панове шляхта Пинська незволікаючи учинити мають.
Діялось в Чигрині д. 20 Червня 1657 року.[1]
II. Забезпеченя, дане Гетьманом Богданом Хмельницьким шляхті Повіту Пинського 28 Червня 1657 року.
Бо імя Господнє. Амінь. На вічну річи иамятку. Ми Богдан Хмельницький Гетьман Ґенеральиий Військ Й. Царської Милости Запорожських. Ознаймуємо тим Листом, вірою Нашою і Всего Війська стверженім, кожному, кому би про се відати належало. Предвічна мудрість, сама вказуючи шляхи суспільного життя, заборонила роблячим добро відплачувати злом і приятелів серцем установила приймати приятельським, давши таке для цього порівнання, що не єсть річ слушна за рибу гадюку, за хліб каміння й инше за добрі вчинки віддавати зло. Коли отже найвищий світа підсоняшного Творець і Правитель так учив обходитись з людьми, установляючи найиевніщу взаїмної щирости й приязні підставу: добром віддавати за добро — то не личить нікому, Його ласкою сотвореному, з ближнім своїм поводитись инакше, наколи хоче він, з дороги спасенної не сходячи, кари Божої і людського уникнути суду. Тому й Ми, від давних не одступаючи звичаїв, коли Господь прихильні до злуки з нами серця й волю Повіту Пинського склонив, Послів од них, для ствердженя вічного союзу присланих, Й.М.П. Лукаша Єльського Маршалка і Й.М.П. Адама Спитяа Бжеського Стольника, Диґянтарів Пинських, по приятельськи і вдячно прийняли та установили обовязки і умови, до того союзу належні, невонтиливе і сумлінням своїм твердо їх забезпечаючи:
- ↑ Польський оригінальний текст цієї „Присяги" виданий мною в збірнику „Z Dziejów Ukrainy" (ст. 514—16) з копії Архіва кн. Чарторийських у Кракові, cdx 2446 f. 7 5 -7 Цей кодекс з другої половини XVII ст. обіймав копії ріжних актів, листів, справ навткових і т. и. Степана кн. Четвертинського подкоморія брацлавського. Його син Микола, каштелянминський, яко дідич донський, був безпосередно в подіях в Панщині заінтересований.
Дозволю собі звернути увагу дослідника еволюції нашої національної назви на вислів: „Ukrainie і Wszystkiego Woyska“. Для читача необзнайомленого з нашою термінольогією національною й ґеоґрафічною в половині XVII стол., вважаю потрібним пояснити слідуюче. Стара наша національна й територяльна назва „Русь", одідичена по князівській державности київський, в ті часи перебула вже значну Еволюцію. Як відомо, по Любливській Унії землі руські, що входили і за винятком Руси Червоної і західного Поділля) в склад Вел. Кн. Литовського, були поділені, ори чім частина Иідляшшя, Воєводство Берестейське й Пинщина остались в автономнім Вел. Кн. Литовськім, а решта була інкорпорочана до Польщи і під назвою „гемель руських Річпосполитої творить відтоді „малопольську" провінцію польської Корони. Отже серед тих коронних „руських земель" Річпосполитої, землі південні: воєводство Київське, Чернигівське і Братіавське, починають усе частіще виступати під своєю спільною стародавньою провінціональною ,назвою: — Україна — а „землями руськими" починають зватися тільки північно-західні наші землі, отже воєводство Руське (більш-менш теперішня Сх. Галичина), Поділля, Волинь, частина Полісся й Підляшшя. Що до назви національної, то старий термін „Русь" в пол. XVII стол. все більше починав ідентифікуватись з поняття» релігійним і вживається для овначеня православних мешканців Річпосполитої. Давніще Русю звалися всі мешканці гемель старої князівської Київської Держави без ріжниці їх віри, тепер же ця стара державно-національна традиція дає ще себе знати тільки в урочистих політичних маніфестаціях, що обєднують иноді всю шляхту вемеіь руських супроти представників инших земель Річпосполитої. В щоденнім же життю все більше тепер „Народом Руським" в Річпосполитій зветься шляхта, духовенство й міщане, які визнають православну віру і то однаково як Українці так і Білоруси. Але цей релігійно- національний термін „Русь“ не ідентифікується Великоросією , яка тоді вветься загально Москвою. Натомість назва „Україна", в міру зросту там „на Україні" сили козацької і в міру розвитку державних та сепаратистичних тенденцій козаччини, починає все частіще вживатись, як поняття національно-територіяльне для означена мешканців нової козацької держави. Ця нова наша національно-територіяльна назва мав вже тоді тенденцію поширитись на всі коронні „руські землі“ і навіть на південну частину руських вемель Вел. Кн. Литовського, тоб-то на всю нашу етноґрафічну державно-історичну територію, в міру того, як ці землі починають прилучатися до козацької держави. Поруч назви „Русь“ вживається зрідка і її синонім „російський“ = „руський“, а від Переяславської Умови, зразу в переписці й літературних зносинах з Москвою, починає вживатись термін „Малороссія“, „малоросійський“ = „малоруський“, термін дуже давній, наданий ще Галицько-Волинській Державі грецьким духовенством, але термін чисто літературний, запозичений тепер козацькими політиками від православних сфер духовних. В моїх замітках по змозі стараюсь придержуватись термінольогії XVII ст. і безумовно задержую її в усіх цитатах.
