І тому, придержуючись принціпу Драгоманова, що мова слуга а не пан людини, я свідомо й нарочито вживав полської літературної мови для швидшого й ширшого поширеня української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і едине до державної твор- чости збідного хліборобського українського класу. Особливо бажав я зазнайомити своїх сусідів і найблизчих мені по крови й вихованю земляків з тими епохами нашої історії, коли предки наші над будуванням власної держави працювали. Найважніща з тих епох се Хмельниччина. її науковому дослідженю, пізнапню історичної правди тих героїчних часів, з котрих виросло все наше сучасне життя і без зрозуміння котрих не можна розуміти сучасности — присвячена більшість моїх історичних студій, в тім числі і стуїія понизча.
Надрукувати ту студію в 1912 році польською а не українською літературною мовою я вважав тим більше додільним, що тоді вся так звана „свідома“ частина української нації (за виїмком одиниць і „Галичан“), вживаючи українскої літературної мови, стояла на ґрунті автономізму в межах Російської Держави і до всяких заходів, звязаних з питанням власної української державносте, ставилась або дуже вороже, або з великим підозрінням, або-ж, в найкращім разі, абсолютно байдуже. Доказом між инчим тієї повної байдужности може служити й той дрібний факт, що мої історичні праці, друковані по польські — в котрих, на підставі звісних вже і в ріжних архивах мною знайдених нових документів, аналізувались наші державні (а не тільки культурно- національні) змагання — не діждались і по сей день перекладу на українську літературну мову. Роблю се сьогодня сам, думаючи, що може тепер, після відродження Української Держави, наше громадянство почне цікавитись ввязаними з практикою державного будівництва теоретичними питаннями й може захоче воно пізнати той досвід, котрий в тяжкій боротьбі й трагічних помилках здобули та оставили нам наші предки. В решті послідніми часами богато Українців, з посеред наших історичних, державно - творчих верстов, стало брати участь в національнім і політичнім життю своєї нації, а їх власне проблеми нашої державности, думаю, повинні інтересувати в першій мірі.
Сей третій том моїх історичних студій єсть продовження тому 1-го, в котрім заналізована участь української шляхедької верстви в Хмельниччині, і тому ІІ-го, де в монографії про одного з датніщих-
