мас, а не еліти, не було великим відхиленням від традиційного для нього народницького підходу. Крім того, він підкреслив свій інтерес до національного чинника, відверто визнаючи його як мету своєї роботи, щоб відтворити пробудження національної самосвідомості та ідентичності у процесі формування української нації. Тут також він підкреслив роль народних мас. Зосередження уваги Грушевського на соціально-економічний боротьбі та класових інтересах, а також його рішення досліджувати у 9-му томі соціальні та економічні питання перед національним, не тільки знаходились у відповідності з інтелектуальним духом радянської України, але і виявили різницю між його поглядами та поглядами Липинського[1]. На відміну від Липинського, який обмежив свої посилання на «революцію», Грушевський і далі користувався цим терміном та застосував його до цілої епохи Хмельницького, яку він назвав найбільшою революцією в українській історії[2].
Якщо Липинський виявив інтерес до еліт та територіальних громад, то Грушевський залишився вірним народництву дев’ятнадцятого століття і відданим простому люду (народу), насамперед селянству, яке було для нього міцним осердям української нації (народу). Він був, по суті, послідовником Йоганна Ґотфріда фон Гердера, розглядаючи простих людей як носіїв духу і сутності нації. Він вважав українських козаків представниками народу в обох його значеннях. Неоднозначні українська термінологія та українська реальність, що дозволяли так легко об’єднувати соціальне і національне, були основою його світогляду. Деколи Грушевський міг схилятись до національного, а в інший час — до соціального, але він працював у тій площині, де не було місця поглядам Липинського.
На відміну від Липинського, Грушевський ніколи не розробляв політичної теорії нації. На його думку, простий народ має властиві національні особливості, які еволюціонізували впродовж тривалого часу й досягли повного розвитку в дев’ятнадцятому та на початку двадцятого століть[3]. Саме незадовго до Першої світової війни Грушевський, говорячи про українців шістнадцятого та сімнадцятого століть, іноді використовував термін нація замість народ, що відображало зростання престижу цього терміну в той час, а також посилення його власної уваги до національних питань[4]. І лише в 1917 році він виклав схему націо-
- ↑ Про відношення Грушевського до марксистської історіографії див. Plokhy S. Unmaking Imperial Russia. — P. 347–382. Про Грушевського як «історика-соціолога» див. Bilas Leo. Geschichtsphilosophische und ideologische Voraussetzungen der geschichtlichen und politischen Konzeption M. Hruševs'kyjs: Zum 90. Geburtstag des ukrainischen Historikers (29 September 1956) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. — 1956–1957. — N.S. 4–5. — S. 262–292; Витанович Ілля. Уваги до методології і історіософії Михайла Грушевського // Український історик. — 1966. — Ч. 1–2. — С. 48–51; Пріцак Омелян. Історіософія Михайла Грушевскього // Грушевський Михайло. Історія України-Руси. — Т. 1: Репринт. вид. — Київ, 1991. — С. xl–lxxiii.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. ІХ. — Пол. ІІ. — Київ, 1931. — С. 1507; у англомовному виданні: Hrushevsky M. History. — Vol. 9. — Bk. 2. — Pt. 2. — P. 441.
- ↑ Про погляд Грушевського на націю та її розвиток в українців див.: Український народ в его прошлом и настоящем. — Т.1. — Санкт-Петербург, 1914. — С. 1–2.
- ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. — Т 6. — С. 454–457.
