і замордованих у концтаборах, в тім числі й тих українців, що завзято допомагали російським шовіністам обернути договір від 27.12.1922 р. про створення Союзу Республік на просту формальність і знову перетворити Україну в колонію Росії, не знали проблеми прав людини. Навпаки. Сьогодні ця проблема набула особливої гостроти і зобов’язує кожну суспільно та національно свідому людину діяти у напрямку розширення народовладдя і обмеження сваволі малих та великих чиновників і бюрократів і систематичного порушення ними демократичних, національних, культурних, релігійних та інших прав громадян.
Усе таємне стає явним. XX з’їзд показав світові дивовижну брутальність сталінського терору на найвищому рівні. Що діялося внизу, ми знаємо від своїх батьків. Післяхрущовське керівництво СРСР припинило критику терористичної практики, перейшло до приховування її та повільної реабілітації великого деспота та маскування своїх власних репресій. Та світ змінився: репресії молодої української інтелігенції 1965, 1967 та 1972 років стали відомі світові вже незалежно від волі КПРС.
КПРС не змінилася. Вона неспроможна навіть уявити собі існування поруч з нею якоїсь іншої ідейної сили, репресує всіх своїх ідейних супротивників, намагається приховувати факти репресій. Приховування не вдається. Тоді вона вигадує небилиці про цілі, причини зростання та ідейні джерела дисидентства. Світ бачить цю брехню, обурюється і глузує з неї. КПРС знає лише одну тактику — терор. Ця тактика виправдовувала себе доти, поки вдавалося приховувати та якось виправдовувати беззаконня. Тепер, коли це стало неможливим, репресії завдають самій КПРС величезної шкоди. Старі, скомпромітовані методи не годяться в нових умовах. Для нових умов потрібні нові засоби, але старезне керівництво боїться
