і т. д., які нам, Наддніпрянцям, просто душу вивертають бо нагадують той жарґон, яким говорили на Україні за царських часів унтер-офіцери, нижчі поліціянти та льокаї з „малоросів“, які хотіли показати, що вони люде освічені й нічого спільного не мають з простими „хахлами“-мужиками.
Єж у нас свої, всім відомі слова: плямистий, незалежний, займати, приймати, обіймати, звалити і т. д. Я розумію, що треба позичати і пристосовувати чужі слова, яких нема у свого народу, але на що брати чужі — коли суть свої? Так наче є свідоме бажаннє витворити якесь малопольське-суздальське язичиє, щоб відокремити інтеліґентську мову від „хлопської“, до якої здавна багато галицьких інтеліґентів ставиться з якоюсь наче погордою.
А коли се засмічуваннє суздальщиною робиться несвідомо, то треба завдати собі труду і занятися чищеннєм та об'єднаннєм нашої літературної мови. Тиждневі часописи та письменники, що випускають свої твори окремими книжками, повинніб подбати про се як найпильніще.
А на послідок скажу, що коли ми не будем ділитися мовою на Галичан та Українців, то як-би доля не ділила, не краяла нашу територію, а ми таки з'єднаємось колись в одну Соборну Українську Державу.
