хоча був закоханий у дівчину, зник перед самим шлюбом, а вона вийшла заміж за иншого. Я гадаю, що цей епізод ледве чи мав реальну підставу (він не в натурі Сковороди, що ніколи не виявляв нахилу до шлюбного життя). Але оповідання це характерне для самого Ізм. Ів. Срезневського й сучасного йому слобідсько-українського громадянства 20 років XIX ст. У їхніх поглядах особа Сковороди прибрала вже, очевидно, героїчної риси й до неї прив'язувано цілу низку мітичних оповідань. Ізм. Ів. Срезневський, очевидно, обробив одну з таких поширених проповісток. Але автор, що бажав, як учений, надати їй більшої ймовірности, завів до тексту чимало уривків з творів Сковороди (ст. 211, 226, 221, 443–444, 455, 457) та власних приміток на них. Спочатку повісти подано коротеньку характеристику Сковороди, подібну до тієї, що в його статті. В ній вірно відзначено любов Сковороди, але подано карикатурну характеристику дивацтвам Сковороди.
Великі сподіванки подавала монографія про Сковороду Хіждеу, але з неї надрукований був лише перший нарис. Характеристика особи Сковороди зрештою займає там зглядно мало місця, автор присвячує цей уривок загальному основному розумінню про Сковороду, виявленому з його власної свідомости[1]. Але-ж і ця характеристика заслуговує на увагу, яке висловлення сучасника Ізм. Ів. Срезневського: „Не минуло й сорока років, пише Хіждеу, як на Русі, жив чоловік на ймення Григорій Варсава Сковорода; у свиті з відлогою, з патерицею в руках, з сопілкою за поясом, з біблією в бесагах на спині, мандрував він по селах, збирав громади та навчав їх просто старовинним складом; не поступався на шляху перед дурнем-орендарем; не хилився перед гоноровитим улюбленцем-фаворитом, не вступав до розмови ні з баламутою, а ні з ученим усезнайком, не залицявся до жіноцтва, не бенкетував з гультяями; маючи змогу стати у великій шанобі, він жадним способом не загонився честолюбством, кажучи: „я все — поки ніщо; як стану що, так з мене ніщо“; і шанобу (mania honoris), як він казав, що нею явно оточували де-які прихильники з вищого стану, називав пасткою для своєї душі, що розкошувала повністю самовдоволення; маючи способи збагатіти, він нічого не бажав, кажучи повсякчасно: „добра людина всюди знайде собі насущний хліб у людей, і воду дає йому земля задурно, а зайве непотрібно“[2].
І про цю людину пішла від прадідівщини слава, хмарою стала поголоска, та в серцях одних — духовенства, невеличкої частини дворянства викликала пошану до його строгої моральної вдачі та чистоти морального навчання; инших, до
