Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/101

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


де пошукає, де поховав, то й є; так усі й познаходив. Поїхали, повінчалися й живуть та й на батьківськім ґрунті.

Пан позаздрив, що в Данила жінка гарна, — хоче одняти. От і сказав:

»Даниле! Щоб наробив пива, а як не наробиш, так я скажу правду тобі, що я в тебе жінку заберу!«

Данило зробив; одвіз теє пиво, оддав. І дає пан йому дерево, щоб він зробив живі гуслі. —

»Тілько не зробиш, так заберу жінку!« каже.

Коли він привіз додому те дерево, то заплакав. »Я зроду й не бачив і не знаю, які там гуслі живі!«

Йому жінка каже:

»Не журись, Даниле, — лягай спати!«

Данило ліг спочити. Устав — аж уже й гуслі готові; він на хуру, та й повіз до пана. Пан ізвелів, щоб повигонили кури й гуси, воли й коні. Данило виїхав у двір. Пан каже:

»Стій, Даниле!«

Тут повигонили все… Пан із панею в горницях був. Данило як різнув на гуслі, — так кури й гуси, воли й коні танцюють, а пан з панею й собі в горницях танцює… Уже втомивсь, кричить:

»Годі, вражий сину, Даниле!«

Та Данило як різне, то пан аж місця не найде — танцює!

І звелів Данилові: