Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/111

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


10. Гордий царь.

Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в де-якомусь государстві, — не в нашій землі, не за нашої пам'яти, — жив собі царь, та такий гордий, такий гордий, що не доведи Господи! Хто б йому що не радив, що б не казав — ніко́го не послухає, а робить усе, що тільки йому на думку впаде, й ніхто йому перечити не смій. Засумували всі міністри та бояри, засумував і люд увесь.

Раз пішов царь до церкви. Слухає — піп читає святе письмо… Якесь там слово йому не вподобалось. Після служби йде царь додому й звелів попа привести. Приходить піп.

»Як ти посмів читати таке й таке місце?«

— Як же не читати, — каже, — коли написано.

»То що, що написано? Це буде написано не знати-що, то ти й читатимеш? Щоб ти те місце замазав — і більше читати не смій!

— Не я, ваше царське величество, писав ті слова, — каже піп, — не мені їх і замазувати!«

»Як ти смієш мені перечити? Я царь — ти повинен мене слухати!«