його будить: »Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!«
Дурень прокинувсь, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадимались… тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів… Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слуха. Він і гукнув:
»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!
»Що ви робите?«
— Слухаю, — каже, — чи вже позбірались до царя на обід люде.
»А хіба ви туди йдете?« — Туди.
»Сідайте зо мною, я вас підвезу.«
Той і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
»Здорові, дядьку!« — Здоров, небоже!
»Чого ви на одній нозі скачете?«
— Того, — каже, — коли б я одв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив… А я, — каже, — не хочу…
»Куди ж ви йдете?« — До царя на обід.
»Сідайте з нами.« — Добре.
Той сів; знов полетіли.
