Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/45

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Як же мені не плакати, що загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!…

»Не плач — справимося! Лягай та спи!«

Він ліг, заснув. А ті, другі невістки, пішли під вікно підглядувати — я́к вона буде робить. Вона взяла, ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько замісила; потім того полізла на піч, пробила дірку, вилила туди: гречаники так і розпливлись по черіні…

Ті невістки швидче додому, та давай і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хиба тільки собакам повикидати.

А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла на двір, крикнула, гукнула, свиснула, — тут де не взялись дівчата-прислужниці. Вона їм приказала, щоб до світа були гречаники. Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарні! Вона взяла, положила коло Івана-царевича, сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленого жабою, як і була.

Іван-царевич прокидається, бачить — біля його гречаники, як перемиті! Він ізрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам пооддавав, а ці звелів до столу подавать.

От ізнов царь загадав своїм синам, щоб у такий і такий день »були до мене з жінками на бенкет«. Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царевич іде додому, повісивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає: