аж там лежить жабячий тулубець. У комині топилося, — він той тулубець ув огонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже порозїжджались. Поїхав і Іван-царевич зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в кімнату, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала, шукала…
»Чи ти«, пита, »Іване-царевичу, не бачив моєї одежі?« — »Якої?«
»Тут«, каже, »я кожушок скинула…«
— »Я, — каже Іван-царевич, — спалив!«
»Ох, що ж ти наробив мені, Іван-царевичу? Як би ти не займав, то я б вічно була твоя, а тепер прийдеться нам розлучитися, може, й навіки… Прощай«, каже, »шукай мене в тридесятому царстві, в тридесятому государстві, у баби-яги, кістяної ноги!«
Махнула рученьками, перекинулася зозулею; вікно було одчинене — полинула…
Довго Іван-царевич побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не врадув. От він узяв сагайдачок срібний, набрав у торбу хліба, тикву повісив через плече, — пішов шукати.
Іде́ та й іде́. Коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
»Здоров, Іване-царевичу! Куди тебе Бог несе?«
— »Іду«, — каже, — »дідусю, світ-за-очі, шукати
