Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/58

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


»Оддай«, кричить, »що подарував!« — а до сина не йде.

От царь бачить тоді, що треба, мовляв, — іде до сина й гірко плаче:

»Іди вже«, сину, »бо чорт і хату мені валя.«

— Добре, — каже син, — піду; спитайте тільки, куди ж іти — сам прийду.« — І почав одягатися. А тут чорт і прилетів:

»А що ж«, каже, »чи буде він іти чи ні?«

— Куди ж йому йти? — пита царь і гірко плаче: він сам, — каже, — прийде.

»А просто в пекло нехай іде!« каже чорт.

От син убрався, пішов попрощатися з усіма й пішов собі…

»Коли ж, мій сину, ти вернешся?« пита цариця, вбивається.

— Не питайте! — каже, тільки й сказав…

»Краще б«, каже, »та було мені тебе закопати!«

Пішов той син та й пішов. І ввійшов у ліс — там стоїть хатка; ввійшов у хатку — а там сидить бабка.

»Добридень вам«, каже, »бабусю!«

— Здоров, — каже, — сину! Куди тебе Бог несе?

»А куди, — каже, — мене Бог несе? В лиху годину!«

— Ні, — сину, — то не в лиху годину.

»А куди ж? Порадьте ж мені, бабусю, щоб не в лиху годину.«

— Поражу, сину! Я це вже давно знаю, що