Сторінка:Українські народні казки (1920).djvu/60

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Вона тоді вилізла з води, розпитались, побалакали собі… А далі вона й каже:

»Куди ж ти йдеш?«

— Та йду!… Хто його зна, — каже, — куди, хто його зна й чого!«

»То може ж таки«, пита, взнаєш куди?«

— Та так і так — до чорта, — каже, — іду́ в пекло.«

»О, знаю ж, до якого чорта ти йдеш — до мого батька.«

— То порадь же мені: куди його йти.«

»Добре; дай же попереду мені крильця!« — все ще не хотілось, щоб був він її чоловіком.

— Ні, — каже він, — попереду забожись, що будеш мені жінкою, то тоді й оддам.«

Бачить вона, що нічого не зробить, забожилась і каже:

»Слухай же«, каже, »тепер я тобі за жінку, то слухайся мене, може, од батька одможешся; а не будеш слухатися, то нічо́го не поможеться, бо мій батько дуже сердитий. Там у мого батька«, каже, »три хати в дворі, — моя крайня, то ти й іди́ просто, та так, щоб сестри не бачили.«

І розказала йому все: як і що, куди йти, яка доро́га.

»А мені«, каже, »дай крильця, то я полечу, буду тебе виглядати.«

Він оддав тоді крильця, вона полетіла, а він пішов.

Ну, пішов він та й іде. Довго він там ішов,