вищої влади — й устав, котрих не можна би обійти, нема.
Але я до праці в школі не розчаровуюся. Навпаки. По останній відмові радника, що має „вищий круг ділання“ та сидів при зеленому столі над зміною параґрафів, знов оживлює мене дух першого жару до праці. Чого уступати з місця трудів — боротьби? Дійсно може мене кличе обовязок взяти на себе перші труди зорґанізування школи.
Чи й я маю боятися невзгодин та думати про себе? Ні! Се було б відступством від ідеї освіти, спроневірою — ні, ніколи!
Знайшлися добрі наші люди, котрі пошукали для мене місця. Між иншими батько Данило Танячкевич і сам Франко і декотрі наші посли писали до мене, писали і про мою пригоду в „Ділі“ і я могла тоді покищо дістати у своїх місце приватної учительки. Але я вже рішилася зорганізувати школу в селі Стоках — самій залишитися таки на становищі, без нічиєї допомоги.
Отець Штоґрин, парох села, годився — виїмково, тільки для мене — відступити дяківку на школу, поки громада не вибудує окремого будинку Коли я не прийму цього місця, він нікому не відступить дяківки.
Чи ж могла я відказатися від обовязку чим скорше відчинити школу?
