хатї, вони вийдуть з хати, ще й дверми луснуть. Оттак вони було нами поводять. Слухайте тілько, як з мене фудулїю вигнали.
Одної недїлї бив ся я знов на базарі з одним урльопником. Пустив з його кров, та прийшов обкрівавлений до дому. Батечко подивились тілько на мене, та й нїчого.
На другий день встали ми з братом рано, пішли купатись, а він каже до мене:
“Не хороше ти отсе робиш, Іване; печалиш батька”.
“Або я сьому рад чи що?” — відфуркнувсь я на свого братика, — “да суферять не буду, щоб вражий син та чванив ся, що йому сїльських парубків нема й на раз що бити!”
Аж тут батько з хати:
“Іване, сюда!?”
Я зараз побіг.
“Кажіть!?”
“Осїдлай менї коня!”
Я шатнув ся до стайнї, осїдлав духом коня, та й вивожу.
“Семене! а батько куди отсе їдуть?”
“Не знаю”, каже брат.
Другої недїлї батько вже дома були; прийшли ми з церкви, та й обідаєм. А батько кажуть:
“Ти, Іване, підеш давтра до Розтік, наймеш ся у старого Донди на піврік. Я вже з ним зговорив”.
Мати в плач, сестри в голос, братикови аж лож-
