се і передше знав, і зовсім се не нове питання для него: і коли в ночи було рішено кинути у воду, то рішено було без всякого хитання, без сумніву, а так, якби се і мусіло бути, якби инакше і бути не могло… Дійсно, він се все знав і усе памятав; та хто знає, чи се вже і вчера не було так рішено, в ту саму мінуту, коли він над скринею сидів і футерали з неї вибирав… Адже-ж так!…
— Се тому, що я дуже хорий, — понуро рішив він наконець, — я сам замучив і заморочив себе, і сам не знаю, що роблю… І вчера, і позавчера, і весь той час морочив я себе… Подужаю і… і не буду морочити себе… А ну, як зовсім і не подужаю? Господи! як се мені усе надоїло!....
Він ішов не задержуючись, йому страх хотілось якнебудь розірвати себе, звернути свої думки на инші предмети, але він не знав, як се зробити і що почати. Одно нове, неодолиме чувство брало верх над ним чим раз більше і більше майже з кождою мінутою; се була якась безконечна, трохи чи не фізична відраза до всего, що йому стрічалось і його окружало, відраза упірна, злослива, ненависна, йому мерзкі були всі прохожі, — мерзкі були навіть їх лиця, хід, рухи. Він наплював би на кождого, укусив би, здається, колиб хто небудь з ним заговорив…
Він задержався нараз, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Василівськім Острові, біля мосту.
— Ось тут він живе, в отсім домі, — подумав він. — Що се, або-ж я до Разумихіна сам прийшов! Знову та сама історія як тоді… А все-ж таки дуже воно цікаве: чи сам я прийшов, чи попросту ось так ішов, та сюди зайшов! Однак все одно; позавчера… сказав я… що після того на другий день до него піду, ну що-ж, і піду! Або-ж то вже я і не можу тепер зайти?
Він викарабкався на пятий поверх до Разумихіна.
Сей був дома в своїй комірці і в отсю хвилю занятий, писав, і сам йому відчинив. Місяців чотири як вони не бачились. Разумихін сидів у себе в рознесенім до лахів шляфроку, в пантофлях на босих ногах, розчіхраний, небритий і немитий. На лици його виразилось зачудування.
— Що ти? — закричав він, оглядаючи від ніг до голови увійшовшого товариша; відтак помовчав і присвиснув.
— Чи справді вже аж так зле? Та ти, голубчику нашого
