михін з досадою, — отсе то і погано; навіть Кох з Пестряковом їх не завважали, коли вгору переходили, хоч їх свідоцтво і не надто богато тепер би значило. „Бачили, говорять, що кватира отвором стояла, що в ній мабуть щось там робили, та переходячи ми уваги не звертали і не памятаємо докладно, чи були там в отсю хвилю робітники чи ні.”
— Гм… Значить, всего оправдання лише стільки, що обкладали себе кулаками і реготались. Припустім, се доказ сильний, але… Позволь тепер: як же ти сам ось цілий сей факт обясняєш? Найдення сережок чим обясняєш, коли дійсно він їх так найшов, як говориш?
— Чим обясняю? Та пощо тут обясняти: діло ясне! По крайній мірі дорога, по котрій треба діло вести, ясна і доказана, і іменно коробка доказала її. Справдішний убийник згубив отсі сережки. Убийник був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і запер двері на засувку. Кох зробив дурницю і пішов в долину; тут убийник вискочив і побіг також долів, бо ніякого другого у него не було виходу. На сходах скрився він перед Кохом, Пестряковом і двірником в пусту кватиру, іменно в ту мінуту, коли Дмитро і Микола із неї вибігли, перестояв за дверми через той час, як двірник і ті переходили вгору, переждав, поки затихли кроки, і зійшов собі вниз спокійнісенько, як-раз в ту саму хвилю, коли Дмитро з Миколою на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого під ворітьми не осталось. Може і бачили його, та не завважали; чи трохи народу переходить? А коробку він випустив з кишені, як стояв за дверми, і не завважав, що випустив, бо не до того йому було. Та коробка ясно доказує, що він іменно там стояв. От і вся штука!
— Хитро! Ні, брате, се хитро. Се хитрійше всего!
— Та чому-ж, чому би?
— Та тому, що надто вже усе щасливо зійшлось… і сплелось… саме як в театрі.
— Ех! — закричав було Разумихін, та в отсю хвилю отворились двері, і увійшла одна нова, незнакома ні одному із згромаджених особа.
Се був панок немолодих вже літ, чепурний, видний, з осторожною і дразливою фізіономією. Він почав тим, що
