змірно бліде і виражало незвичайне терпіння, начеб він що-лиш переніс болючу операцію, або випустити його в отсю хвилю з під катувань. Все-ж таки прихожий панок мало-помалу став будити в нім чим раз більше заняття, потім недовіря, потім підозріння і навіть немов би боязнь.
Коли-ж Зосимов показав на него і промовив: „ось вам Раскольніков”, він нараз, хутко піднявся, трохи не підскочивши, сів на постелі і майже визиваючим, все-ж таки уриваним і слабим голосом, обізвався:
— Так! Я Раскольніков! Чого вам треба?
Гість уважно поглядів і з натиском виголосив:
— Петро Петрович Лужин. Я в повній надії, що імя моє не цілком вже вам незнакоме.
Але Раскольніков, що дожидав чогось зовсім иншого, тупо і задумчиво подивився на него і нічого не відповів, мовби імя Петра Петровича чув він справді пораз перший.
— Як? Або-ж ви до сеї пори не зволили ще одержати ніяких вістей? — запитав Петро Петрович, трохи скривившись.
В відповідь на се Раскольніков поволеньки опустився на подушку, закинув руки на голову і став глядіти в стелю. Скука проглянула в лиці Лужина. Зосимов і Разумихін ще з більшою цікавістю взялись його оглядати і він вкінци змішався.
— Я сподівався і був певний, — заговорив він, — що лист висланий вже перед десятьма днями, та може і двома тижнями…
— Слухайте, чого-ж вам заєдно стояти біля дверий? — перебив нараз Разумихін, — Коли маєте що говорити, так сідайте, а обоїм вам з Насткою там тісно. Настечко, вступися, дай перейти! Переходіть, ось вам крісло! Лізьте-ж сюди!
Він відсунув своє крісло від стола, увільнив дещо місця межи столом і своїми колінами і ждав, трошечки в неприродній поставі, щоб гість „проліз” отсю щелину. Мінута була так вибрана, що ніяк не мож було відказатись, і гість попхався крізь вузкий простір, спішачись і спотикаючись. Дібравшися до крісла, він сів і з недовірям поглядів на Разумихіна.
— Та ви не уймайтесь, будьте ласкаві, — воркнув той. — Родько пятий день вже хорий і три дні маячив, а тепер
