Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/144

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кома днями в столиці, щоб прибратись і прикраситись в дожиданню судженої, що впрочім було цілком невинне і дозволене. Навіть деяка, хоч би аж і надто самодовольна свідомість своєї приємної переміни до лучшого могла би бути прощена при такій нагоді, бо-ж, звісно, Петро Петрович був женихом.

Весь убір його вийшов що лиш від кравця, і все було гарне, кромі хіба того тільки, що все було надто нове і надто зраджувало звісну ціль. Навіть пишний, новісенький круглий капелюх свідчив про ту ціль; Петро Петрович якось вже надто з поважанням відносився до него і надто обережно держав його в руках. Навіть прекрасна пара фіялкових, жувеневських рукавичок посвідчувала те саме, хотяй би лиш тим одним, що їх не надівали а тільке носили в руках для паради.

В уборі Петра Петровича переважали барви світлі і молодечі. На нім був гарненький літний жакет світло-цинамонової барви, ясні легкі штани, також камізолька, тілько що куплене тонке білля, батистова легесенька краватка з рожевими смужками, і що найліпше: усе те йшло навіть до лиця Петру Петровичеви. Лице його, вельми свіженьке, навіть гарне, і без того вже здавалось молодше від своїх сорок пяти літ. Темні залички приємно отінювали його з обох боків, в виді двох котлєтів, і вельми гарненько згущувались коло світло-виголеного, полискуючого підборідка. Навіть волосся, хоч вправді цяточку посивіле, причесане і завите у фризієра, не представляло сею обстановою нічого смішного або якого-там глупого виду, що звичайно буває при завитих волоссях, бо надає лицю неуникнену схожість з Німцем, що іде під вінець.

Коли-ж і було що небудь в отсій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне і відтручуюче, то походило воно вже від инших причин. Оглянувши без церемонії добродія Лужина, Раскольніков їдко усміхнувся, знову опустився на подушку і почав як перше глядіти в стелю.

Але добродій Лужин скріпився і, видно, постановив не бачити до часу всіх тих незвичайних способів повитання.

— Жаль мені дуже а дуже, що находжу вас в такім положенню, — почав він знову, силуючись перервати мовчанку. — Якби я був знав про ваше нездоровля, зайшов би був скорше. Але, бачите, клопоти!… Маю до того ще дуже