гість, що сидів оподаль і подобав на відставного чиновника. Молодий чоловік нераз опісля нагадував собі се перше вражіння і навіть приписував його предчуттю. Він безнастанно позирав на чиновника, очевидно ще і длятого, що і сам той уперто споглядав на него, і видно було, що йому вельми хотілось почати розмову.
На других же, що находились в шинку, не поминаючи і господаря, чиновник дивився якось привично і навіть зі скукою, а рівночасно і з відтінком деякого зарозумілого легковаження, мов би на людей низшого стану і образовання, з котрими нічого йому говорити. Се був чоловік літ вже звиж пятьдесять, середнього росту і кріпкого строю, підсивілий і з великою лисиною, з віддутим від безнастанного пянства, жовтим, аж призеленковатим лицем і з набренілими повіками, із-за котрих світились дрібненькі як цяточки, однакож одушевлені, червоняві очка. Але щось в нім було дуже дивне: в погляді його світився аж мов би захват, — бути може був і змисл і ум, — але рівночасно проблискувало з него і щось в роді божевільства.
Одітий він був в старий, цілковито обідраний чорний фрак, з пообриваними ґузиками. Оден тільки держався ще сяк-так, і на него то він запинався, видимо стараючись не віддалятись від приличности. З під нанкинової камізольки виставав ковнірик, весь зімнятий, запачканий і спітнілий. Лице було виголене по чиновницьки, але давно вже, так, що вже густо засіялась сива щетина. Та і в його рухах дійсно було щось солідно-чиновничого. Однак він був неспокійний, єрошив на собі волосся і підпирав час до часу в розпуці обома руками голову, опираючи підрані лікті на захляпаний і липкий стіл. Наконець він прямо поглянув на Раскольнікова і голосно та твердо заговорив:
— А чи вільно мені буде, ласкавий добродію, звернутись до вас з приличною розмовою? Бо хоч ви і в непоказнім виді, однак мій досвід пізнає в вас чоловіка просвіченого і до напитку непривичного. Я завсігди поважав просвіту, сполучену з сердечними чувствами, та і сам дослужився чину титулярного радника. Мармеладов — таке моє прізвище; титулярний радник. Осміляюсь спитати, чи зволили також служити?,
— Ні, учусь… — відповів молодий чоловік, що почасти здивований і особливим, пописовим тоном мови і тим, що так ні сіло ні пало звернувся бесідник до него. Мимо недав-
