Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/153

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

рішучість заблестіла нараз в його розогнених очах і в його помарнілім блідо-жовтім обличчю.

Він не знав, та і не думав про те, куди йти; він знав одно: „що все отсе треба кінчити таки сьогодня, за одним разом, таки зараз, що домів він инакше не верне, бо не хоче так жити”. Як кінчити? Чим кінчити? Про те він не мав поняття, та і думати не хотів. Він відганяв думку: думка мучила його. Він тілько чув і знав, що треба, щоб усе перемінилось, так або так, „хоч як би то не було” повтаряв він з очайдушною і неподвижною певністю та рішучістю.

По старій привичці, звичайним шляхом своїх давнійших прогульок, він просто пустився на Сінну. Недалеко Сінної, на вулиці перед крамницею, стояв молодий, чорноволосий катаринкар і крутив якусь вельми чувственну романсу. Він акомпаніював стоячій перед ним на хіднику дівчині, літ пятнайцяти, одягненій мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в соломянім капелюшку з вогняної барви пером; все те було старе і переношене. Вуличним, крикливим, все-ж таки досить приємним і сильним голосом вона виспівувала романсу, в ожиданню двокопійника із крамниці. Раскольніков пристанув рядом з двома-трома слухачами, послухав, виняв пятак і положив в руку дівчині. Тая зараз перервала спів на найчувственнійшій і найвисшій нотці, цілком мов би відрізала, різько крикнула катаринкареви: „буде!” і обоє поплентались дальше, під сусідну крамницю.

— Чи любите ви вуличний спів? — звернувся нараз Раскольніков до одного, вже немолодого прохожого, котрий стояв рядом з ним біля катаринки і виглядав на чоловіка, що проходжуєсь для приємности.

Сей дико поглядів і здивувався.

— Я люблю, — тягнув дальше Раскольніков, але з таким видом, немов би говорив зовсім не про вуличний спів, — я люблю, як співають при катаринці в холодний, темний і вогкий осінний вечір, доконче в вогкий, коли у всіх прохожих блідо-зелені і нездорові лиця; або ще ліпше, коли сніг мокрий падає, цілком прямо, без вітру, знаєте? А крім него ґазові ліхтарні блестять…

— Не знаю… Даруйте… — воркнув панок, наляканий і питанням і дивним видом Раскольнікова, і перейшов на другу сторону вулиці.

Раскольніков пішов просто до того рога на Сінній, де