Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/164

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

поглядом. Разумихін був в невимовнім зачудуванню, все-ж таки гнів, справдішний гнів, запалав нараз грізно в його очах.

— Так ось де ти! — крикнув він на ціле горло. — З постелі втік! А я його там під диваном шукав! Аж на під ходили! Настку трохи не побив за тебе… А він ось де! Родьку! Що се значить? Говори всю правду! Признавайся! Чуєш?

— А се значить, що ви всі надоїли мені на смерть, і я хочу бути сам оден, — спокійно відповів Раскольніков.

— Сам оден? Коли ще ходити не можеш, коли ще пика як полотно бліда і духу тобі не достає! Дурню!… Що ти в „Хрустальнім дворі” робив? Признайся зараз!

— Пусти! — сказав Раскольніков і хотів перейти мимо.

Се вже вивело Разумихіна із рівноваги; він кріпко схопив його за плечі.

— Пусти? Ти смієш говорити: „пусти!” Та знаєш ти, що я ось таки зараз з тобою зроблю? Візьму попід боки, звяжу мотузом та віднесу під пахою домів, під замок!

— Слухай, Разумихіне, — почав тихо і на око цілком спокійно Раскольніков, — або-ж ти не бачиш, що я не хочу твоїх добродійств? І що за охота накидуватись з услугами тим, котрі… плюють на се? Тим, наконець, котрим се справді тяжко виносити? Ну, нащо ти вишукав мене в початку слабости. Я, може-бути, дуже був би рад умерти? Ну, або-ж я не достаточно виказав тобі сьогодня, що ти мене мучиш, що ти мені… надоїв! Охота-ж в самім ділі мучити людей! Та впевняю тебе, що все те перешкаджає вельми мойому виздоровлінню, бо безнастанно роздразняє мене. Адже-ж сам Зосимов забрався від мене колись-тут, щоби не дразнити мене! Відчепись же ради Бога і ти! І яке право наконець маєш ти задержувати мене насилу? Та невже-ж ти не бачиш, що я цілком до річи тепер говорю? Чим, чим, научи, ублагати мені тебе наконець, щоб ти не чіпався мене і не свідчив мені добродійств? Нехай я буду невдячний, нехай буду і низький, тілько відчепіться ви всі, ради Бога відчепіться! відчепіться! відчепіться!

Він почав спокійно, наперед любуючися всім їдом, котрий готовився вилити, а кінчив в крайнім бішенстві і засапавшись, як передше з Лужином.

Разумихін постояв, подумав і випустив його руку.