— Бачились?
— Бачили.
— І говорили?
— Говорили.
— Про що? Ну там, кат з тобою, не розповідай вже. Починкова, 47, Бабушкіна, памятай!
Раскольніков дійшов до Садової і завернув за ріг вулиці. Разумихін глядів йому в слід, задумавшись. Наконець, махнувши рукою, увійшов в дім, однакож задержався на середині сходів!
— Чорт візьми! — роздумував він майже в голос: — Говорить до ладу, а якось… Адже-ж і я дурень! Або-ж помішані не говорять до ладу? А Зосимов ось, о скільки знаю, сего то і боїться! — Він вдарив пальцем по чолі. — Ну що, коли… ну як його самого тепер пускати? Ану-ж утопиться… Ех, то-ж то я дурницю стрілив! Немож!
І він побіг назад доганяти Раскольнікова, але вже слід простиг. Він плюнув і скорою ходою вернувся до „Хрустального двору” поспитати чим скорше Заметова.
Раскольніков пішов просто на …ський міст, станув на середині біля поруча, оперся на него обома ліктями і вдивлявся у воду. Розпращавшись з Разумихіном, він до того так ослаб, що ледви сюди дібрався. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально глядів він на послідний, рожевий відблеск заходячого сонця, на ряд домів, що темніли в згущаючихся сумерках, на одно віддалене віконце, десь під крівлею на лівій набережній вулиці, горюче немов в полуміни від останнього соняшного луча, що вдарив в него на хвилинку, на темніючу воду каналу і, здавалось, з увагою вдивлявся в ту воду. Наконець в очах його закрутились якісь червоні круги, доми стали бігати, прохожі, набережні вулиці, коляски, все те закрутилось і стало танцювати. Нараз він здрігнувся, може бути вибавлений знов від обморока одним диким і страшним образом, який йому представився. Він почув, що хтось станув біля него з правого боку, близенько; він поглянув — і побачив женщину, високу, з хустиною на голові, з жовтим, подовгастим, запалим лицем і з червонявими, запалими очима.
Вона гляділа на него просто, але очевидно нічого не розріжняла. Нараз вона оперлася правою рукою о поруче,
