— Пішли-и-и! — крикнула на него Катерина Іванівна.
Він порозумів і замовк. Несмілим, сумним поглядом відшукував він її очима; вона знову вернулась до него і станула у голов. Він трохи успокоївся, та не на довго. Скоро очі його остановились на маленькій Лідочці, його пестійці, що дрожала в куті, мов в лихорадці, і споглядала на него своїми здивованими, дитячо-цікавими очима.
— А… а… — показував він на неї неспокійно, йому щось хотілося сказати.
— Чого ще? — крикнула Катерина Іванівна.
— Босенька! босенька, — бурмотів він, півумним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.
— Мовчи-и-и! — роздазнено крикнула Катерина Іванівна. — Сам знаєш, длячого босенька!
— Слава Богу, лікар! — крикнув урадуваний Раскольніков.
Увійшов лікар, педантичний старушок, Німець, оглядаючись з недовірчивим видом; підійшов до хорого, взяв пульс, уважно оглянув голову та з помочею Катерини Іванівни розіпняв цілу кровю злиту сорочку і обнажив груди хорого. Цілі груди були розбиті, позагинані, пошматовані; кілька ребер з правого боку зломано. З лівого боку, на самім серци, було зловіще велике, жовтаво-чорне пятно, сильний удар копитом. Лікар захмурився. Поліцейник розповів йому, що роздавленого захопило колесо і тягнуло обертаючи кроків трийцять по камінню.
— Дивна річ, що він ще опамятався, — шепнув потихоньки лікар Раскольнікову.
— Що ви скажете? — запитав той.
— Зараз умре.
— Чи справді ніякої надії?
— Ні найменшої! Вже конає… До того і голова дуже небезпечно ранена… Гм… Правда, можна кров пустити… але… се буде надаремне. Через пять або десять мінут умре нехибно.
— Так вже хоч пускайте кров!
— Та нехай… Все-ж таки я вас упереджаю, се буде зовсім надаремне.
В отсю хвилю почулись ще кроки, глота в сінях розступилась і на порозі появився священик з дарами, сивий старушок. За ним ходив поліцейник, ще з вулиці. Лікар таки
