звичайним співчуттям, все-ж таки здержано і якось напряжено-поважно, цілком як двайцятьсімлітний лікар на важній консультації, і ні одним словечком не відступив від предмету та не зрадив ні найменшого бажання увійти в більш особисті і приватні зносини з обома женщинами. Завважавши ще при вході, як осліпляючо гарна собою Евдокія Романівна, він зараз постарався навіть не бачити її зовсім за весь час відвідин, і звертався заєдно лиш до Пульхерії Александрівни. Все те справляло йому незвичайне внутрішне вдоволення.
Дотично хорого він виразився, що находить його в отсю хвилю в дуже задоволяючім стані. По його думці хороба пацієнта кромі лихого матеріяльного положення в посліді місяці, має ще деякі моральні причини, „є так сказати, продуктом ріжнородних моральних і матеріяльних впливів, трівог, обав, клопотів, деяких ідей… і иншого”.
Завважавши з боку, що Евдокія Романівна стала особливо уважно прислухуватись, Зосимов трохи більше запустився в отсю тему, а на трівожне і несміле питання Пульхерії Александрівни дотично „будьто би деяких підозрінь про помішання”, він відповів з спокійною і отвертою усмішкою, що слова його надто перевеличені; що, очевидно, в хорім дається завважати якась неподвижна думка, дещо зраджаюче мономанію, — бо він, Зосимов, особливо слідить тепер за отсим, незмірно цікавим відділом медицини, — але-ж треба памятати, що майже без перерви до сьогодня хорий був в горячці, і… і без сумніву, приїзд найблизших його кревних покріпить його, розрадить і поділає благородно, — „коли тілько можна буде уникнути нових особливших потрясень”, — додав він значучо. Потім встав, поважно і ввічливо поклонився, проваджений благословеннями, горячою вдячністю, просьбами, і навіть протягнутою до него для стиснення, без його допрошування, ручкою Евдокії Романівни, та вийшов незвичайно задоволений своєю гостиною і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; кладіться спати, таки зараз, доконче! — додав Разумихін, виходячи з Зосимовом. — Завтра, як можна найранше, я у вас з рапортом.
— Однакож, що за чудова дівчина отся Евдокія Романівна! — завважав Зосимов, трохи не облизуючись, коли оба вийшли на вулицю.
