особливе поважання почитаній Евдокії Романівній, прошу приняти вираз прихильности і поважання
вашого покірного слуги
П. Лужина.
— Що мені тепер чинити, Дмитре Прокопичу? — заговорила Пульхерія Александрівна трохи не з плачем. — Як я скажу Родеви, щоб не приходив? Він так рішучо жадав вчера відмови Петрови Петровичеви, а тут і його самого велять не принимати! Та він нароком прийде, як довідається, і… що тоді буде?
— Поступіть так, як рішила Евдокія Романівна, — спокійно і без надуми відповів Разумихін.
— Ах, Боже мій! Вона говорить… вона Бог знає що говорить, і не обясняє мені ціли! Вона говорить, що ліпше буде себ то не ліпше, але що чомусь-там начеб доконче треба, щоб і Родьо також нароком прийшов сьогодня в осьмій годині і щоб вони конче стрітились… А я так і карточки сеї не хотіла йому показувати і якнебудь зробити, при вашій помочі, щоб він не приходив… адже-ж він такий роздразнений… Та і нічого я не розумію, який там пяниця умер і яка там донька, і яким світом міг він віддати отсій донці усі останні гроші… котрі…
— Котрі так дорого вам дістались, матусю, — докинула Евдокія Романівна.
— Він був вчера не при собі, — задумчиво приговорював Разумихін. — Колиб ви знали, що він там за штуки платав вчера в гостинниці, хоч і дотепно… гм! про якогось небіщика і про якусь дівчину він дійсно мені щось говорив вчера, коли ми йшли домів, але я не розумів ні слова… Та втім, і я сам вчера…
— Найліпше, матусю, ходімо до него самі і там, впевняю вас, зараз побачимо, що робити. Та якраз вже і пора на те, — Господи! одинайцята година! — скрикнула вона, поглянувши на свій пишний золотий годиник з емалією, що висів в неї на шиї на тоненькім венеціянськім ланцюшку і ніяк не відповідав уборови.
— Подарок жениха, — подумав Разумихін.
— Ах, пора! Пора, Дунечко, пора! — налякано заторопилась Пульхерія Александрівна. — Ще подумає, що ми від вчера гніваємось, коли так довго не йдемо. Ах, Боже мій!
Говорячи теє, вона поквапно накидувала на себе манти-
