— Слава Богу! А я думала, що з ним вчерашнє починається, — сказала перехрестившись Пульхерія Александрівна.
— Що ти, Родю? — недовірчимо запитала Евдокія Романівна.
— Так, нічого, одну штуку пригадав, — відповів він і нараз засміявся.
— Ну, коли штуку, так і гаразд! А то і я сам уже подумав… — воркнув Зосимов, піднимаючись з дивану. — Мені однакож пора; я ще зайду може бути… коли застану…
Він поклонився і вийшов.
— Який гарний чоловік! — завважала Пульхерія Александрівна.
— Так, гарний, добрий, образований, розумний, — заговорив нараз Раскольніков з якоюсь несподіваною поквапністю і з якимсь незвичайним до сеї пори оживленням, — вже не памятаю, де я його передше, перед слабістю бачив… Здається, десь бачив… Ось і сей також гарний чоловік, — кивнув він на Разумихіна. — Чи подобається він тобі, Дуню? — запитав він її, і зараз, не знати чому розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Фу, який ти… дурак! — сказав страшно помішаний і почервонілий Разумихін і встав з крісла.
Пульхерія Александрівна злегка усміхнулась, а Раскольніков голосно зареготався.
— Та куди ти?
— Я також… мені треба.
— Зовсім тобі не треба, оставайся! Зосимов пішов, так і тобі треба. Не ходи… А котра година? Чи є вже дванайцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та що ви знов замовкли? Заєдно тілько я, та я говорю!…
— Се подарок Марти Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Александрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не дамський.
— Я такий люблю, — сказала Дуня.
— Так отже не женихів подарок, — подумав Разумихін і незнати чому втішився.
— А я думав, що се Лужина подарок, — завважив Раскольніков.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А памятаєте ви, матусю, та я залюблений був
