тут, разом з вами, у мадам Ресліхової, Ґертруди Карлівни. Як воно склалось!
Зоня подивилась на него уважно.
— Сусіди, сусіди, — тягнув він дальше якось особливо весело. — Я, правда, всего що лиш третій день в місті. Ну, поки що до побачення!
Зоня не відповіла; двері отворили, і вона промкнулась до себе. Її стало чогось соромно, і начеб налякалась…
Разумихін дорогою до Порфіра був в особливо оживленім настрою духа.
— Се, брате, славно, — повторив він, кілька разів, — і я рад! Я рад!
— Та чого ти рад? — думав про себе Раскольніков.
— Я, бач, і не знав, що ти також у старухи заставляв. І… і… давно се було? То є давно ти був у неї?
— Коли?… — запитав Раскольніков, ніби пригадуючи. — Та так зо три дні перед її смертю був у неї, коли не помиляюсь. Однакож я не іду тепер викуповувати річи, — підхопив він з якоюсь поквапною і особлившою дбалістю про річи. — Адже в мене знова всего лише рубель сріблом… із-за тої вчерашньої проклятої горячки!…
Про горячку він промовив особливо з натиском.
— Ну так, так, так, — поспішно і не знати чому потакував Разумихін, — так ось длячого тебе тоді… поразило почасти!… А знаєш, ти і в горячці про якісь перстені і ланцюшки раз-по-раз згадував!… Ну вже, так… Се ясно, все тепер ясно.
— Ну-ну! Але-ж то розсілась у них отся думка! Та сей чоловік за мене на розпяття піде, а таки дуже рад, що розяснилось, длячого я про перстені в горячці згадував. Тож то утвердилось у них у всіх!… А застанемо ми його? — запитав він в голос.
— Застанемо, застанемо, — спішився Разумихін. — Се брате, славний хлопяга, побачиш! Тяжкий трохи, то є він чоловік і світський, але я в иншім змислі говорю тяжкий. Хлопець розумний, розумний, дуже навіть неглупий, тілько якийсь склад думок у него окремий… Недовірчивий, скептик, цинік… обдурити любить, то є не обдурити, а радше в поле вивести. Ну і матеріяльна стара метода… А діло знає, знає… Він одну справу минувшого року, також за убийство, вислідив, в котрій майже всі сліди були погублені! Дуже, дуже, дуже рад би з тобою познакомитись.
