чуть. Скажений гнів одолів його: із всеї сили почав бити старуху по голові, але з кождим ударом топора сміх і шепіт із спальні роздавались чим раз голоснійше і голоснійше і старушка так і вся колихалась від хохоту. Він кинувся втікати, але ціла передня кімната вже наповнена людьми, двері на сходи отворені на остіж, а в сінях, на сходах і туди вниз — скрізь люде! Голова за головою, всі глядять, — однакож всі притаїлись і дожидають, мовчать… Серце його стиснулось, ноги не слухають, приросли… Він хотів скрикнути і — прокинувся.
Він тяжко відітхнув, — лиш диво дивне, сон начеб усе ще продовжався: двері його були отворені наостіж і на порозі стояв цілком незнакомий йому чоловік і пильно йому приглядався.
Раскольніков не встиг ще отворити очей і таки зараз замкнув їх знову. Він лежав горілиць і не ворухнувся.
— Чи се сон продовжається, чи ні, — думав він, і крихітку, майже незамітно, знову припідняв повіки, щоби подивитись: незнакомий стояв на тім самім місци, і як перше так і тепер вдивлявся в него. Нараз він переступив осторожно через поріг, зачинив за собою двері, підійшов до стола, підождав з мінуту, — увесь той час не спускаючи з него очей, — і звільненька, без галасу, сів на крісло біля дивану, капелюх поклав з боку на помості, а обома руками оперся на тростину, опустивши на руки підбородок. Видно було, що він приготовився довго чекати. Скільки мож було розглянутися крізь миготячі вії, чоловік сей був вже не молодий, повновидий і з густою, ясною, трохи не білою бородою…
Перейшло мінут з десять. Ще був день, але вже вечеріло. В кімнаті була цілковита тишина. Навіть зі сходів не долітав ні оден звук. Лише біньчала і билась якась велика муха, ударяючись на лету о скло. Наконець се стало незносиме. Раскольніков нараз піднявся і сів на дивані.
— Ну, говоріть, чого вам треба?
— Адже я так і знав, що ви не спите, а тілько вдаєте мов би спали, — дивно відповів незнакомий, спокійно розсміявшись. — Аркадій Іванович Свидригайлов, позвольте представитись.
Переклав М. Подолинський.
