— А їх таки нема! — роздразнено наставав Раскольніков.
— Ні? Ви так думаете? — говорив дальше Свидригайлов, поволи подивившись на него. — Ну, а що, коли так заключити (ось поможіть но): „Духи — се, так сказати, шматочки і відривки других світів, їх початок. Здоровому чоловікови їх не треба бачити, бо здоровий чоловік є найбільше земський чоловік, отже повинен жити єдино лиш тутешним життям, для повноти і для порядку. Ну, а лиш трохи занедужав, лиш трохи нарушився нормальний земський порядок в орґанізмі, так зараз і починає виявлятись можність другого світа; і чим більше хорий, тим і звязей з другим світом більше, так що, коли умре зовсім чоловік, то просто і перейде в другий світ”. Я про те давно роздумував. Коли в будуче життя вірите, то і в отсей вивід мож повірити.
— Я не вірю в будуче життя, — сказав Раскольніков.
Свидригайлов сидів в задумі.
— А що, як там самі павуки, або що-небудь в тім роді? — сказав він нараз.
— Се помішаний, — подумав Раскольніков.
— Нам ось завсігди представляється вічність як ідея, котру поняти годі, щось незмірне! Та чому-ж доконче незмірне? І от, замісць всего того представте собі, буде там одна кімнатка, так в роді сільської парні, закоптіла, а по всіх кутах павуки, і ось і вся вічність. Мені, знаєте, щось такого часами маячиться.
— І чи справді, чи справді вам нічого не представляється утішнійшого і справедливійшого від сего! — з якимсь болем сказав Раскольніков.
— Справедливійшого? А хто знає, може се і є справедливе, і знаєте, я би так, і не инакше, нароком зробив! — відповів Свидригайлов, невиразно усміхаючись.
Якимсь холодом повіяло нараз на Раскольнікова при отсій недорічній відповіди. Свидригайлов підняв голову, пильно подивився на него і відразу розхохотався.
— Ні, ви ось що нагадайте, — закричав він. — Перед пів години ми оден одного ще і не бачили, уважаємо себе ворогами, між нами нерішена справа є; ми справу ось кинули і дивись: в яку літературу заїхали! Ну, ну, не правду-ж я сказав, що ми одного поля ягоди?
