— Ну, що се за дурницю таку я зробив!… — подумав він, — тут у них Зоня є, а мені і самому треба. — Але розваживши, що брати назад було таки годі, та що і без того він уже не взяв би, він махнув рукою і пішов домів. — Адже Зони помадок також треба, — говорив він до себе, ступаючи на вулиці і лукаво усміхаючись, — грошей коштує отся чистота. Гм!… Та в тім, хто його знає, Зоня сьогодня може і сама збанкротує, не заробить нічого, бо-ж се заробок непевний… лови… промисл; тоді вони всі остались би на леду завтра без моїх грошей… Гей, гей, Зоню! Яку однакож студню знали вони собі викопати! і хіснуються! Та хіснуються же! Вже привикли. Поплакали і привикли. До всего, бач, падлюка-чоловік привикає!
Він задумався.
— Ну, а коли се неправда, коли я збрехав, — вирвалось йому нараз мимовільно, — коли справді не падлюка чоловік, кождий взагалі, цілий рід, рід людський, то виходить з сего, що усе друге — упередження, самі лиш страхи напущені і нема ніяких перегород і так тому і слід бути!....
Він прокинувся на другий день вже пізно, після трівожного сну, але сон не покріпив його. Прокинувся він кислий, роздразнений, лютий і з ненавистю подивився на свій закамарок. Се була манісенька кліточка, кроків шість задовга, дуже сумна з своїми жовтенькими, запорошеними і всюди відстаючими від стіни обоями, і так низька, що високому чоловікови ставалось в ній небезпечно і заєдно виділось, що ось-ось вдаришся головою об стелю.
Урядження кімнати відповідало місцю: було три старі крісла не зовсім цілі, мальований стіл в куті, на котрім лежало кілька сшитків і книг; вже по тім самім, як вони були запорошені, було видно, що до них давно вже не дотикалась нічия рука; і наконець нескладна велика софа, що займала трохи не цілу стіну і половину ширини всеї кімнати, була колись обита перкалем, а тепер обдерта і служила за постіль Раскольнікову. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, накривався своїм старосвітським переношеним студентським плащем, і з одною ма-
