вели!… Господи! Прийшов вчера, після вас, ми обідали, говорив-говорив, я тільки руки розставив; ну, думаю… ах, ти, Господи! Від вас чи як він приходив? Та сідайте-ж бо, батюшка, присядьте ради Христа!
— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і з чим пішов, — різко відповів Раскольніков.
— Знали?
— Знав. Ну, що-ж після того?
— Та те, бачите, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю, про все повідомлений, батечку! Адже я знаю, як ви кватиру, слухайте, наймати ходили, під саму ніч, коли смеркалося, та в дзвінок стали дзвонити, та про кров питали, та робітників і двірників з толку збили. Ну, я розумію, очевидно, ваш душевний настрій, тодішний, думаю… Та все-ж таки оттак ви себе по просту з розуму зведете, єй-Богу так! Голова вам закрутиться! Обрушення у вас, бачите, вже надто сильно кипить, добродію, благородне обрушення з причини получених обид, зразу від судьби, а відтак від квартальних, отже ви і кидаєтесь сюди і туди, щоби, так сказати, чим скорше спонукати всіх заговорити, і тим усе дораз покінчити, бо надоїли вам ті глупости і всі підозріння ті. Або-ж не так? Чи вгадав, признайтесь, ваш душевний настрій?… Тілько ви оттак не лиш себе, але і Разумихіна заморочите, адже надто вже він добрий чоловік для сего, самі знаєте. У вас, бачите, хороба, а у него чеснота, та хороба і його легко вчепитись може… Я вам, батюшка, ось коли успокоїтесь, розповім… та сідайте-ж, бо, батюшка, ради Христа! Зробіть ласку, відітхніть, лиця у вас нема; та присядьте-ж раз.
Раскольніков сів, дрощ перебігла його і жар виступав на цілім тілі. В глубокім здивуванню, з напруженням слухав він наляканого і по приятельськи йому надскакуючого Порфіра Петровича. Все-ж таки він не вірив ні одному його слову, хоч відчував якусь дивну склонність повірити. Несподівані слова Порфіра про кватиру страшно його поразили:
— Як же се, він отже знає про кватиру? — подумав він нараз, — і ще сам мені розповідає!
— Так, добродію, був майже зовсім такий сам случай, психольоґічний, в судебній нашій практиці, хоробливий такий случай, — говорив дальше, спішно сиплючи словами, Порфір Петрович. — Оден впакував собі на голову також
