за сиротами, знаючи добре, говорю, покійного Семена Захарича, і тому що його рідну доньку найпідлійший з падлюк в день його смерти оклеветав…” Знову сей солдат! Уйміться! — закричала вона до чиновника. — Чого сей солдат до мене лізе? Ми вже втікли перед одним з Міщанської сюди… ну, тобі ось яке діло, дурню!
— По вулицях заборонено, пані. Будьте ласкаві не галасувати.
— Сам ти галасуєш! Я з катаринкою ходжу, тобі що до того?
— На катаринку треба позволення мати, а ви його не маєте і своїм поведенням нарід задержуєте. Де зволите проживати?
— Як, позволення! — заревіла Катерина Іванівна. — Я сьогодня мужа похоронила, яке тут позволення!
— Пані, пані, успокійтесь, — почав було чиновник, — ходімо, я вас поведу… Тут в товпі неприлично… Ви нездорові…
— Ласкавий добродію, ласкавий добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна. — Ми на Невський пійдемо, — Зоню, Зоню! Та де-ж вона? Також плаче! Та що з вами зі всіми!… Колю, Леню, куди ви?! — закричала вона нараз в трівозі. — О глупі діти! Колю, Леню, та куди-ж вони!…
Сталося, що Кольо і Леня, наполохані в найвисшім степени вуличною товпою і бесідами помішаної матері, побачивши вкінци салдата, котрий хотів їх взяти і кудись там вести, відразу, якби змовившись, схопили одно друге за рученята і пустились втікати. З зойками і плачем кинулась бідна Катерина Іванівна доганяти їх. Відражаючо і прикро було глядіти на неї, як бігла плачучи і засапуючись. Зоня і Полечка погнали за нею.
— Заверни, заверни їх, Зоню! О, глупі, невдячні діти!… Полю! Лови їх… Та се для вас я…
Вона спотикнулась в повнім бігу і упала.
— Розбилась до крови! О, Господи! — скрикнула Зоня, нахиляючись над нею.
Всі збіглися, всі стовпились довкола. Раскольніков і Лебезятніков підбігли між першими; чиновник також поспішив, а за ним і поліцейник, воркнувши:
