поморочення воно і є. Я чесний чоловік, Родіоне Романовичу, і слова свого не зломлю.
Раскольніков насуплено мовчав і поник головою; він довго думав і наконець знову усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і сумна:
— Ех, не треба! — промовив він, мов би вже цілком не скриваючись перед Порфіром. — Не стоїть! Не треба мені зовсім вашої пільги, ваших опустів!
— Ну, от сего то я і боявся! — горячо і якби мимохіть викликнув Порфір! — От сего то я і боявся, що не треба вам нашої пільги.
Раскольніков сумно і уважно подивився на него.
— Ей, життям не помітуйте! — говорив дальше Порфір. — Богато ще його перед вами. Як то не треба пільги, як не треба? Нетерпеливий ви чоловік.
— Чого богато ще переді мною?
— Життя!
— Або-ж ви пророк, або-ж ви знаєте, як богато?
— Шукайте і найдете. Вас може бути і Бог на тім і ждав. Тай не вік же вони… ті ланцюшки.
— Пільга буде… — засміявся Раскольніков.
— А що, стиду буржуазного чи що настрашились? Се може бути, що і настрашились, та і самі того не знаєте, — адже ще такі молоді! А все таки не вам би боятись, ані там стидатись прийти добровільно та признатися.
— Е-ех! Чорта з того! — згірдно і з відразою прошептав Раскольніков, мов би і говорити не бажаючи.
Він вже знову було піднявся, начеб хотів кудись відходити, але знову сів в очевидній розпуці.
— Ех, яке там чорта з того! Ви стратили віру, вам осточортіло, та зараз і думаєте, що я вам грубі чемности говорю; та чи богато ви ще жили, слухайте. Чи богато ви знаєте? Теорію видумав, та і соромно стало, що обірвалась, що вже надто не ориґінально вийшло! Вийшло воно погано, се правда, та ви ось все таки не безнадійний падлюка. Цілком не такий падлюка! Бодай хоч довго себе не морочив, відразу до послідних стовпів дійшов. Адже я вас за кого уважаю? Я вас уважаю за одного з таких, що їм хоч кишки тороч, а він буде стояти, та з усмішкою глядіти на мучителів, — коли тільки віру, або Бога найде. Ну, і найдіть і будете жити.
