слі, два вечері зряду, оба рази години по дві, — і вже, розуміється, міг довідатись дещо, як ви думаєте?
— Ви підслухували?
— Так, я підслухував; тепер ходімо до мене; тут і сісти нігде.
Він привів Евдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що служила йому за гостинну, і попросив її сісти на крісло. Сам сів на другім кінці стола, від неї трохи не на сяжень, тільки, здається, в очах його вже блестіло те саме полумя, котре так настрашило колись-там Дунечку. Вона здрігнулася і ще раз недовірчиво оглянулась. Рух її був мимовільний: її видимо не хотілось показувати недовіря. Але самітне положення кватири Свидригайлова таки її поразило. Її хотілось конечно запитати, чи дома бодай його господиня, але вона не запитала… із гордости. До того ще і друге, незмірно більше терпіння, ніж страх за себе, стискало її серце. Вона страшно мучилась.
— Ось ваш лист, — почала вона, поклавши його на стіл. — Хіба можливе те, що ви пишете. Ви натякаєте на якесь злочинство, доконане будьто би братом моїм. Ви надто ясно натякаєте, ви не смієте тепер відпиратись. Знайте отже, що я ще перед вами чула про ту глупу казку і не вірю її ні трохи. Се погане і смішне підозріння. Я знаю історію, знаю і як і длячого її видумали. Ви не можете мати ніяких доказів. Ви обіцяли доказати: говоріть отже! Тільки завчасу знайте, що я вам не вірю! Не вірю!…
Дунечка виповіла те поквапно, і на хвилю румянець кинувся їй в лице.
— Колиб ви не вірили, то чи могло таке статися, щоб ви поважились прийти сама до мене? Чого-ж ви отже прийшли? Єдино з цікавости?
— Не мучте мене, говоріть.
— Нічого і говорити, що ви смілива дівчина. Єй-Богу, я думав, що ви попросите пана Разумихіна товаришити вам сюди. Але його ні з вами, ні коло вас не було; я таки глядів; се відважно; хотіли, значить, пощадити Родіона Романовича. Та втім, у вас усе божественно. А що дотикається вашого брата, то що я вам скажу? Ви тільки що бачили його самі. Який?
— Та чей не на тім однім ви основуєте?
— Ні, не на тім, а на його власних словах. Адже сюди
