ний і мідяний, перехрестилась сама, перехрестила його і наділа йому на грудь кипарисний хрестик.
— Се отже символ того, що хрест беру на себе, хе! хе! І, правда, я до сеї пори мало страдав! Кипарисний, то є простонародний; мідяний, се Лизаветин, собі береш, — покажи но! Так на ній він був… в ту мінуту? Я знаю також подібні два хрести, срібний і образок. Я їх скинув тоді старушці на грудь. От би ті тепер, справді, ті би мені і надіти… Та втім, я лиш говорю, а про діло забуду; розсіяний я якось!… Бачиш, Зоню, — я іменно по те прийшов, щоб тебе повідомити, щоб ти знала… Ну, от і все… Адже я тілько по те і прийшов. (Гм, а я думав, що більше скажу). Адже ти і сама хотіла, щоб я пішов, ну, от і буду сидіти в тюрмі і сповниться твоє бажання, ну, чого-ж ти плачеш? І ти також? Перестань, буде того; ох, як мені тяжко-важко.
Йому справді зробилось страх тяжко на душі; серце його стиснулось на неї глядячи.
— Отся то, отся то чого? — думав він про себе, — та що я їй? Чого вона плаче, чого виправляє мене, як мати, або Дуня? Нянька буде моя!
— Перехрестись, помолися хоч раз, — дрожачим несмілим голосом попросила Зоня
— О, радо, скільки тобі хочеться! І з чистого серця…
Йому хотілось однакож сказати щось инше.
Він перехрестився кілька разів. Зоня вхопила свою хустку і накинула її на голову. Се була зелена хустка, мабуть тая сама, про котру згадував тоді Мармеладов, „родинна”. У Раскольнікова блиснула про те думка, але він не запитав. Дійсно, він вже сам почав міркувати, що він страшно розсіяний і якось вже надто погано затрівожений. Він настрашився того, його відразу поразило і те, що Зоня хоче виходити разом з ним.
— Що ти! Ти куда? Оставайся! Я сам! — закричав він в малодушній досаді і, трохи не розізлившись, пішов до дверий. — І пощо тут цілої свити! — бурмотів він виходячи.
Зоня осталась серед кімнати. Він навіть і не попращався з нею, він вже забув про неї; оден гіркий і ворохоблячий сумнів закипів в його душі:
— Та чи конечно, чи конечно усе те має бути? — ще раз подумалось йому, коли ступав він долі сходами. — Чи не задержатись би і знов усе переіначити… і не ходити?
