власні очі, — голосно говорив міщанин. — Приходіть отже завтра в семій годині. І тії прибудуть.
— Завтра? — поволи і задумчиво сказала Лизавета, начеб не рішаючись.
— Гей! то вам Олена Іванівна страху нагнала! — зареготалась жінка перекупня, жвава бабуся. — Дивлюсь я на вас, а ви цілком як маленька дитинка. І сестра вона вам не рідна, а ось як над вами запанувала.
— Та ви на сей раз Олені Іванівні нічого і не говоріть, — перебив муж, — ось моя рада, послухайте та заходіть до нас не просячись. Воно діло вигідне, побачите. Потім і сестриця самі переконаються.
— Так отже зайти?
— В семій годині, завтра; і від онтих прибудуть; побачите на власні очі і порішите.
— І самоварчик поставимо, — докинула жінка.
— Гаразд, прийду, — промовила Лизавета, усе ще роздумуючи, і звільненька почала рушатись з місця.
Раскольніков тут вже перейшов і не чув більше. Він переходив тихо, незамітно, стараючись не стратити ні одного слова. Первісне зачудування його мало-помалу перемінилось в страх, наче мороз перейшов по його хребті. Він довідався, він нараз, напрасно і цілком несподівано довідався, що завтра, рівно в семій годині вечером, Лизавети, сестри і єдиної товаришки старухи, дома не буде і що, значить, старуха рівно в семій годині вечером лишиться сама одна дома.
До його кватири оставалось всего лиш кілька кроків. Він увійшов до себе мов засуджений на смерть. Ні про що він не роздумував і ніяк не міг роздумувати; але цілим єством своїм він нараз почув, що нема вже в него ні свободи розсудку, ні волі, і що все відразу порішене остаточно.
Нічого казати, колиб навіть цілі роки приходилось йому дожидати пригожої хвилі, то і тоді, маючи замисл, годі було надіятись напевно на ліпшу нагоду до виконання сего замислу, як була тая, котра явилась що лиш сама, ненадійно. На всякий випадок трудно було би дізнатись день наперед і так напевно, з більшою докладністю і з найменшим ризиком, без всяких небезпечних випитувань і сліджень, що завтра, в такій а такій годині така ось старуха, на котру готовиться замисл, буде дома сама-самісенька.
