Сторінка:Федір Достоєвський. Вина і кара. (1927-28).djvu/72

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

таки зараз, здається, він і відрікся би від сего, як від дурноти, дивацтва і неможливости. Але невирішених точок і сумнівів оставалась ще ціла купа.

Що-ж дотикаєсь питання, де дістати топір, то отся дрібниця його ні трохи не непокоїла, тому, що не було нічого лекшого. Річ стояла ось як: Настки що хвиля, а особливо вечерами, не бувало дома: або побіжить до сусідів, або знов до склепу, а двері заєдно оставляє наостіж. Господиня лиш і задля того з нею все сварилась. То-ж треба було тілько потихоньки увійти, коли прийде час, в кухню і взяти топір, а опісля за годину (коли все вже скінчиться), увійти знову і положити назад.

Але були ще і сумніви. Він, припустім, верне за годину, щоб положити назад, а Настка ось вже якимсь світом вернулась. Очевидно, треба перейти мимо і переждати, поки вона знов вийде. Ану, як за той час запотребує топора, глядати стане, розкричиться, — от і підозріння готове, або по крайній мірі причина до підозріння.

Але се були ще дрібниці, про котрі він і думати не починав, та і ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до онтої пори, коли сам на все рішиться. Однак послідне здавалось рішучо неможливим. Так по крайній мірі здавалось йому самому. Ніяк він не міг, на примір, повірити, що коли-небудь він покінчить думати, встане — навпростець пійде туди… Навіть недавню пробу свою (т. є відвідини з заміром остаточно оглянути місце) він лиш попробував було зробити, та далеко не на правду, а так: „ну там, ось пійду і огляну; чого роздумувати!” — і таки зараз не витерпів, плюнув і втік в гніві на самого себе.

А тимчасом, здавалось би, всяка аналіза в змислі морального осуду питання, була вже ним покінчена; казуістика його виточилась як бритва, і сам в собі він вже не находив свідомого опору, ніяких протестів. Однак щодо посліднього — себ-то, що він колись на все рішиться, — він попросту не вірив собі і уперто, невольничо, шукав опору, протестів по боках і напомацки, начеб хто його приневолював і тягнув до того.

Послідний-же день, що надійшов так несподівано і вирішив усе разом, поділав на него майже зовсім механічно; немов би його хто взяв за руку і потягнув за собою неумолимо, сліпо, з неприродною силою, не терплячи опору.