— Так отже їх нема? Дивно. Глупо впрочім, погано. Куди би старусі виходити? У мене діло.
— Та і у мене, батюшка, діло!
— Ну, що-ж чинити? значить назад. Е-ех! а я було думав грошей дістати! — закричав молодий чоловік.
— Очевидно назад, але чого-ж замовляє? Сама мені відьма час назначила. Адже мені спішно. Та і куди, до біса, їй волочитись, не розумію? Круглий рік сидить шельма, кисне, ноги болять, а тут нараз і гуляти захотілось!
— Чи не спитати-б у двірника?
— Чого?
— Куди забралась і коли верне?
— Гм… до біса… спитати!… Адже-ж вона нікуди не ходить… — і він ще раз потягнув за ручку замку. — А, сказилась би! Нічого чинити, треба іти!
— Стійте! — закричав нараз молодий чоловік, — дивіться: бачите, як двері відстають, коли потиснути?
— Ну?
— Значить, вони не зачинені ка ключ, а на засувку! Чуєте, як засувка брязчить?
— Ну?
— Та як же ви не розумієте? Значить хто-небудь із них дома. Коли би всі вийшли, так зверхи ключем би заперли, а не на засувку з середини. А тут, — чуєте, як засувка брязчить? А щоби замкнутись на засувку з середини, треба бути дома, розумієте? Із всего виходить: дома сидять, та не отвирають!
— Ба! та і в самім ділі! — закричав здивований Кох. — Так що-ж вони там! — І він несамовито став гримати у двері.
— Стійте! — закричав знов молодий чоловік, — не гримайте! Тут щось воно не так… Адже ви дзвонили, гримали, — не відчиняють; значить, вони або обі в обмороку, або…
— Що?
— А ось що: ходімо за двірником; нехай він їх сам розбудить.
— Гаразд!
Оба пустились в долину.
— Стійте! Останьтесь ви тут, а я збігаю вниз за двірником.
— Та чого оставатись?
