і страхом. Скинув, однак розваживши, що другої пари нема, взяв і надів знову — і знов розсміявся.
— Все те условне, все те відносне, все те самі тільки форми, — подумав він побіжно, самим тільки краєм думки, і дрожачи сам при тім на цілім тілі, — ну ось таки надів! Таки скінчив тим, що надів!
Однак місце сміху заступила зараз розпука.
— Ні, не по моїм силам… — думалось йому. Ноги його дрожали. — Від страху, — пробурмотів він про себе. Голова крутилась і боліла від жару. — Се хитрість! Вони, бач, хотять заманити мене хитрістю і відразу збити на всім, — продовжав він про себе, виходячи на сходи. — Погано, що я майже в горячці… я можу бовтнути яку дурницю…
На сходах він нагадав, що лишає усі річи таки так, в дірі за обоєм, — а тут нехай нарочно без мене ревізія — нагадав і задержався. Але така очайдушність і таки, коли можна сказати, цинізм погибелі відразу причепились його, що він махнув рукою і пішов дальше.
— Коби лиш чим скорше!
На вулици знов була горяч незносна; хоч би капля дощу за всі ті дні. Знов порох, цегла і вапно, знов вонь із крамниць і шинків, знов що хвиля пяниці, чухонці-рознощики і дрімучі візники. Сонце ярко блиснуло йому в очи, так що болючо стало дивитись, і голова його зовсім пішла ходором, — звичайне вражіння хорого на горячку, що вийшов відразу на вулицю в яркий, соняшний день.
Дійшовши до повороту у вчерашню вулицю, він з смертельною трівогою заглянув в неї, на той дім… і зараз таки відвернув очи.
— Коли запитають, я може бути і скажу, — подумав він, підходячи до контори.
Контора була від него з якої чверть верстви. Вона що лиш перепровадилась на нову кватиру, в новий дім, на четвертий поверх. На давнійшій кватирі він був колись там хвилинку, але дуже давно. Прийшовши під ворота, він побачив направо сходи, по котрих сходив мужик з книжкою в руках:
— Двірник, видно; значить тут і є контора, — і він став підниматись вгору навздогад. Питати ні в кого ні про що він не хотів.
— Увійду, клякну і все розкажу… — подумав він, піднимаючись на четвертий поверх.
