пами їжи, наїджений так, що вже не міг їсти нїчого, але не годен від неї відстати.
Розгоряченнє між людьми все зростало. Перейшли до проєктів незалежности, згадували славу Ізраіля. Всї хто підбивав, понесли кару: Антіґон, Крас, Вар…
— Лайдаки, промовив проконсуль. Він розумів по сирийськи, товмача-ж уживав на те, аби мати час обдумати відповідь.
Антипа скоренько витягнув цїсарську медаль і споглядаючи на неї з острахом, показав тою стороною, де був образ.
Але тут розчинили ся дверки в золотій ґалєриї і в сяєві сьвічок, серед своїх рабинь і ґірлянд анемонів показала ся Іродїяда, в асирийській мітрі на голові, привязаній під бородою; завите в кучері волосє її спадало на одїннє пурпурове, з розрізаними рукавами. Серед двох камяних львів, що стояли при дверах, подібні до фіґур скарбницї Атридів, вона подібна була до Кібелї з її львами[1]. Зза високого поруча, що підіймало ся над Антипою, вона крикнула, піднявши кубок:
— Многая лїта цїсареви!
Сей окрик повторили: Вїтелїй, Антипа, сьвященики.
