Цю сторінку схвалено
ного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перснем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невільником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий цей перстень, — додав він, оглядаючи Дідів подарунок на своїм пальці, — то всетаки став він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись підчас моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де б їх не надавили ніякі мішки з зерном ані вязанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, яке вказав мені Дід, і віддам йому його дарунок.
126
