своє життя чув себе невільником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюче та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в оцій хвилині, в хвилині найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в життю. Вмерти цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим бажанням, найбільшим щастям. Позбутися життя — аджеж це значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраншої молодости так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то єдиний вихід для таких, як він, нещасних, то відпочинок, то свобода!…
Ішов власне із своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли в глибині, видавались Іванові згори не більшими від корчів ялівцю. Тут же, просто Іванових ніг, але може на яких сто сяжнів нижче, вистобурчувалася величезна гостра скала, мов затулений пястук, наїжений величезними бородавками.
— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то я й тебе не пущу!
І вхопивши обома руками щосили Діда за ноги, Іван одним розпучливим поривом шарпнувся в бік із стежки й повалився в безодню.
27
