дні пропасти. Але ні! Був здоров, цілий, не сонний, і не чув ані сліду тої втоми, яка ще перед хвилиною доводила його до розпуки. Навпаки, чувся здоровий, кріпкий і зовсім свобідний.
Стидався тепер глянути на Діда, що вже не сидів у нього на плечах, але стояв обіч нього і щось нишпорив у скалі, коли-не-коли звертаючи на нього смішкуватий погляд.
— А що, синашу, — сказав Дід, вгадуючи його думки, — а не казав я тобі, що це так тільки тобі здається, коли ти мені дива розказував про мій тягар? Ей, хлопче, хлопче! — Дід покивав головою, немов би мав іще щось сказати, але вважав відповідним сховати це для себе.
— А чому ж мені так здавалося? — спитав Іван.
— Сказати тобі поправді, то тобі не зовсім і здавалося. Є в тебе щось слабе, але не тіло. Тіло, небоже, маєш здорове, що й казати. А ось воля в тебе хвора. А ти знаєш, як старі люди кажуть, що хто не хоче, то гірше, ніж не може.
Дід говорив це так добродушно, що Іванові якось ані на думку не прийшло ображуватися, хоч сільських господарів, які йому нераз таке говорили, він ненавидів і уважав за своїх найтяжчих ворогів і гнобителів. Дід тимчасом відлупив своїми висохлими пальцями кусень скали, вийняв із щілини великий золотий
29
