жуючи повітря, а на середині в майстерних козубах⁶) горіла найчистіша живиця і ялівцеві ягоди, розливаючи свіжий запах лісів і полонин.
Дід наблизився до одного стола і своїм золотим ключем вдарив тричі о хрусталеву плиту.
— Віюку! — крикнув він, і голос його, на світі такий тихий, похожий радше на бренькіт комарика, ніж на людську мову, тут гримів, мов могучий водоспад, і розбудив стократний відгомін десь у далеких, безконечно просторих підземеллях.
Ще не перегомонів той відгомін, що гучною хвилею котився з печери до печери, коли десь далеко-далеко почувся глухий лускіт, немов гупання величезної ступи. Лускіт той повторявся мірно раз-за-разом, звільна наближаючись до них, і вкінці побачив Іван, як із сумерку дальших печер виринула якась постать — величезна, похожа на колоду дерева, оброслу рапатою корою, з вузлуватим корінням і чепірнатими гілляками. Це був Віюк, невідступний слуга Діда, сторож і опікун бескидських лісів, про якого Іван ще змалечку наслухався багато в казках. Ледве-не-ледве в тій живій колоді зміг Іван відрізнити потворне, майже шестистінне головище, обросле жмутами сухого моху та корявими грибами замість волосся. Очей потвори не міг Іван добачити, бо вони були заховані
31
