Сторінка:Франко Іван. Без праці (Краків, 1941).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

рети ставалися для Івана з кожним днем твердіші, невигідніші й ненависніші.

— Боже, коли б хоч яка зміна, яка пригода в дорозі, — зідхнув раз Іван, коли рано з готелю вибиралися в дальшу подорож і в перспективі являвся Іванові довгий день, який треба було протовктися на шкуряній подушці серед одностайних піль і лук під палким промінням серпневого сонця. А надто ще вид тисячів людей, зайнятих польовою роботою, будив в Івановій душі якесь прикре чуття. І рад він був, що вирвався з того ярма, а притім починав чути щось, немов гризоту сумління, немов би ця його подорож була тяжким гріхом. Але найгірше разив його спів отих робучих людей. Поки ще він був Іваном Лінюхом, співав дуже часто, і співаючи ті прості, сердечні співанки про долю, про любов і любовні пригоди, дізнавав дивної полегші. Але від часу, як чудовий перстень обхопив його палець і розбудив у його душі нові сили, новий світ бажань, у тій же хвилині заспокоюваних та повертаючих усе наново й вилітаючих щораз то в ширші круги, — від тої хвилини пісня втекла від нього. Зразу вона видавалась йому дурницею, що не стоїть того, щоб на неї тратити хвилину часу, а тепер дзвеніла йому в ухах, мов якась гірка наруга. „Ті люди співають — мабуть вони щасливі!“ І Іван пробував заглянути у власне нутро і спитав

54